Про скажений прогрес.

Чи міг я, скажімо, 15-20 років тому уявити, що прийде такий час, що одним з визначальним фактором в оцінці ресторану чи готелю для мене стане: наявність у ньому wi-fi. Та я знати не знав, що таке wi-fi, так само як і DVD, HD, Super-HD – я знав лише, що таке VHS. А згодом увесь той VHS (а які там курва були раритети: і Рембо і Командос і перша аудіокасета Скорпіонс, під хітяру яких Вінд оф Чейндж лупилися перші засоси на шкільних дискотеках) летіли в чорному поховальному пакеті у смітник.

У ті далекі часи, за саму фразу: «подивився кіно на телефоні» можна було потрапити на прийом до психіатра. Як можна було уявити, що 10 кілограмовий гроб з гордою назвою персональний комп’ютер, придбаний в 2000-му за 1500 $ за 15 років, з рахунком 100:0 програє за усіма статтями 100-грамовому смартфону придбаному за 100$?

Або уявити, що колись переважна більшість людей, опинившись перед вибором: що важливіше оплатити електрику чи інтернет, не замислюючись над тим що wi-fi роутер живиться від 220V, а планшет і телефон і ноутбук час-від-часу доводиться заряджати, все одно залишатимуть вибір за інтернетом.

З огляду на усе це, мені навіть важко спрогнозувати, що на нас чекає в 30-х роках ХХІ століття.